Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Вечором приходить той додому, а жінка плаче.

– Що тобі? – питає він.

– Та от, – розповідає вона, – нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на конях, коні їхні сполошились – всі горшки перетовкли.

– Ну, ну, – каже він, – не плач, якось-то буде. А от я тобі пораджу інший зарібок. Навідалась би ти до царського двору! Чув я, що там велику гостину готують, то допомогла б трохи на кухні: води принести, замести, дров підкласти – то все-таки і сама поїла б чогось доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!

Що тій бідній робити? На другий день прибрала в хаті та й пішла. Прийняли її там: порядкує вона, носить воду, дрова, кухню замітає, м'ясо на рожнах обертає. Правда, кухар їсти не шкодував, а ввечері, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоб дав їй дечого і для чоловіка, він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потроху всякої страви. Як же тут те забрати? – міркує вона, а кухар порадив їй, щоб понанизувала усі ті горщики на полотно й оперезалася ними, – це було б найкраще. Зробила вона так і вже збирається іти, аж тут царевич крикнув до неї, щоб занесла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець починається. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його, навіть їй не на гадці, щоб то міг бути її чоловік.

– А чия ти, молодице? – питає царевич.

– А тут одного діда, що живе на краю міста.

– Але ти, як бачу, гарна, – зовсім би тобі не годилося бути дідовою жінкою. Я б не знати за що заклався б, що ти й танцювати вмієш.

– Та де мені до танцю, – відмовляється вона, а тут сама аж тремтить зі стиду і страху.

– Ану, спробуймо! Гей, музики! – крикнув царевич, ухопив її, музика заревіла, а він давай з нею танцювати. Та бідна опинається, він нею крутить і сюди, і туди, уся страва в горщиках, що у неї поприв'язувані до пояса, розливається, обляпала її від ніг до голови – але царевич не зважає. Гості регочуться, а її все лице горить зі встиду, а далі як заплаче, та тому до ніг, щоб її пустив. Тоді він змилувався, підняв її та й питається:

– А що, ти мене не пізнаєш? – Вона дивиться на нього та й нічого не каже. – А то відколи у нас такий закон, щоб жінка чоловіка не пізнавала? Я ж твій чоловік, а ти моя жінка!

Тут він розповів їй про все, як це усе сталося, наказав її зараз переодягти по-царськи. Аж тут її батько над'їхав – ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царівною, бо він же її віддав за діда.

Там то вже бал був, можете собі уявити! Вилами молоко їли, по борщучовнами плавали! І я там був, мед-вино пив; по бороді текло, а в роті сухо було.

Місце запису не вказане.

Казки в записах Осипа Роздольського

(1872–1945)

Народився на Збаражчині. Був збирачем і дослідником української народної музики та фольклору. Зібрані ним матеріали опубліковані в «Етнографічному збірнику» НТШ: «Галицько-руські народні казки» (1899), «Галицькі народні новелі» (1900) та «Галицько-руські народні мелодії» (Ч. 1–2,1906–1907).

Записи казок походять з Бродівщини.

Чоловік без страху, вдячний мрець і заклята царівна

Та був такий їден чоловік, котрий не знав, що є біда на світі. Запитався своїх батьків:

– Батьки, ви вже в світі прожили, що то є в світі за біда?

Відказали йому батьки:

– Ей, сину, сину – є велика біда.

Тоді він питає:

– Тату мій і мамо моя, чи ви мене дуже страшите? Яка то є біда? А до того всього я ніц не знаю робити – як я далі буду в світі жити?

Відповідали йому отець і мати:

– Сину, сину, вдайся до якогось ремесла.

Ну, а він питає:

– До якого ж я ся вдам?

Каже йому отець йти до кравців – він не хотів, до шевців – він не хотів… Скільки є ремесла на світі, він до жадного не хотів пристати – лише одне собі вибрав: до дзиґармістра. Так дзиґарки робити щоб він умів добре. Завів його отець до дзиґармістра і каже так:

– Прошу, майстре, навчіть мого сина.

Той каже:

– Добре, навчу вашого сина, але дасте мені п'ятдесят рублів.

Згодилися на три роки. Почав хлопець майструвати – то до трьох місяців він знав ліпше дзиґарки робити, як сам майстер.

Як минуло три роки, пише він до батька свого, аби по нього приїхав. Но, приїхав до нього його отець. Побачив майстер через вікно, що батько йде (а був той майстер чарівником), та й закляв усіх своїх челядників (а було їх трьох разом з хлопцем), що стали усі три голубами сивими. Повилітали голуби на жердину та й сидять.

Приходить отець до хати і каже звичаєм:

– Слава Богу Ісусу Христу!

Відказує йому майстер:

– Слава навіки!

– Майстре, майстре, а де мій син?

– А, – каже, – подивіться: онде на жердці сидять. Як пізнаєте свого сина, котрий ваш з тих трьох, то си його заберете, а як не втрапите на него, то ваш син буде моїм сином.

Став він міркувати і не знає, що тому майстру відповісти.

А його син тим часом сидить в середині і дивиться на нього, на свого батька, та показує: я, я, я! – так дзьобом ніби.

Відповідає батько тому майстрови:

– Я буду вгадувати. То, – каже, – майстре, мій син, котрий в середині сидить.

І позлітали голуби, і стали такими челядниками, як були перше, людьми. Дав отець п'ятдесят рублів майстрови і своего сина